УКРАЇНСЬКА ЛЮТЕРАНСЬКА ЦЕРКВА:
ВОСКРЕСАЮЧА НАРОДНА МУЧЕНИЦЯ
(коротка історична довідка)

Українська Лютеранська Церква не є цілковито іноземним явищем, принесеним в Україну із чужинецьких країв, яка є байдужою до долі України, до її майбутнього. Вона також не є новітньою сектою чи релігійною течією в нашому краї. Українська Лютеранська Церква має довгу історію в Україні, як і має своїх подвижників, святих і мучеників за українську християнську справу.

Маючи за свою основу Христа, Його святе Слово, УЛЦ може по праву називати себе Апостольською Церквою, початки формування якої сягають апостольських часів, і віри апостолів, яка сповідується Церквою в Апостольському Символі віри. Церква жива, повторюючи приклад давніх отців церкви, що проповідували в час після Апостолів і сповідуючи Нікейський та Афанасіївський символи віри.

Виокремлення в Лютеранську церкву відбулося лише в XVI столітті, коли вірні Слову Божому священики та єпископи виступили проти зловживань, що чинилися в тогочасній Церкві частиною неправдивого кліру. Як-от: продаж індульгенцій, відпущення гріхів за гроші, повне нехтування навчання Слову Божому парафіян тощо. Цей виступ за обновлення Церкви, очолюваний професором отцем Мартіном Лютером в Німеччині, переріс у Реформацію, яка охопила значну частину Європи з Україною включно. Провідними гаслами Обнови Церкви були: спасіння лише через віру в Христа благодаттю Божою, основні догми віри мають грунтуватися лише на Святому Письмі (sola fide, sola gratia, sola scriptura).

Внаслідок Реформації з’явилося Слово Боже живими європейськими мовами, з українською включно (Пересопницьке Євангеліє, на якому приймають присяги Президенти України, основане на лютеранському перекладі Біблії), Церква проповідувала чисте Євангеліє, стаючи правдиво народною Церквою, яка дійсно дбає про спасіння своїх вірних. Носила Церква назву Євангельська Церква Ауґсбурзького віровизнання. За віровизнання використовувалися Вселенські Символи віри та “Ауґсбурзьке віровизнання”, яке пояснювало необхідність реформації певних частин життя Церкви.

Вже в XVI столітті на Україні постало багато з лютеранських громад. Як зазначає М.Грушевський лютеранські церкви були чисельні на Галичині, на Побужжі, на Волині, на Поділлі, на Брацлавщині і Київщині (М. Грушевський “З історії релігійної думки на Україні” Вінніпеґ, Канада – Мюнхен, Німеччина – Детройт, США, 1962, С. 63-67). Саме завдяки їхньому впливу, як про це зазначає вчений і в православ’ї починала панувати рідна мова. Жваво обговорювалася можливість (на основі основних статей віри) церковної унії між православними та протестантами, одним із ініціаторі якої був князь Костянтин Острозький. Церковний союз не вдався через против вищого духовенства, яке потім як свідчать чимало провідних українських істориків також знехтувало інтересами свого народу дещо пізніше в час зростаючої католицької реакції. Католицький рух, що підтримувався тогочасною владою спричинявся не лише до майже повного зникнення лютеранства з карти України, але й до значного занепаду цілого духовного життя в нашім краї. Про це ми також можемо знайти свідчання, як в М. Грушевського, так і в митрополита УАПЦ в Канаді Іларіона (в миру І.Огієнка) в нещодавно виданій книзі “Українська церква” (К., “Україна”, 1993, С.102-145).

Друге дихання українське лютеранство отримало в період між кінцем Першої світової війни та початком Другої світової війни, коли в західно-українських землях, що на той час перебували під окупацією Польщі, все-таки була можливість сповідувати Христа відкрито. Після поразки Української революції і падіння Української незалежної держави чимало людей замислювалися над причинами багатьох невдач українського народу і його вірою, над необхідністю сповідувати чисте Євангеліє і мати Українську Євангельську Церкву. Група православних і греко-католицьких священиків повернулася до давніх євангельських принципів і зуміли об’єднати значну кількість вірних в Українську Євангельську Церкву Ауґсбурзького віровизнання, прямою спадкоємницею якої, є теперішня Українська Лютеранська Церква. Церква зуміла зберегти і розвинути східний український обряд (на основі літургії Івана Золотоуста) і стати при чистоті Євангельського богослов’я національно-свідомою українською церквою.

В короткому часі громади поширилися теренами теперішньої Галичини та Волині. Основний осередок був у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Українським духовним провідником був пастир Теодор Ярчук. Він зокрема писав у часописі “Прозри!” в 1931: “Ми є українські євангелики. Любимо наш нарід український і звичаї наших вітців. Мимо ріжних наклепів на нас… Ми стремимо до духовної обнови українського народу на основі Правди Божественної Євангелії… Ми глядимо на геніїв українського народу Гр. Сковороду, П. Куліша, Т. Шевченка.” (Ця та наступна цитата наводяться за книгою В.Любащенко “Історія Протестантизму в Україні”, Львів, “Просвіта”. 1995, С.286).

Незабаром Церква нараховувала тисячі вірних, які водночас були патріотами України. Громади були в Станіславі, Микитинцях, Крехівцях, Луцьку, Старих Богородчанах, Камінній, Зарваниці, Антонівці, Побережжі і в багатьох інших містах і селах. Будувалися церкви, діяли недільні школи, видавництво. Один з провідників УЛЦ в 30-х роках, Юхим Фолюшняк так писав про Церкву: “Будучи рідною і нероздільною частиною української душі… церква відчуває всі болі і кривди народу та його потреби… може дати українській нації великі духовні користи, бо народ позбудеться тоді духовного рабства і дійде до великого розвою і поступу, так само, як дійшли до того інші великі народи.” (“Стяг”, 1932. Ч.I. С.3, 4.).

Трагедією для Церкви виявився 1939 рік, коли провідники українського лютеранства були заарештовані і знищені НКВД, літературу конфісковано, багатьох вірних знищено в тюрмах і концтаборах. Пастир Михайло Гільтайчук зумів емігрувати до США, вивізши з собою декілька віросповідних книг і мрію колись повернутися в Україну і відродити Церкву. На жаль, він помер в еміграції. Але незадовго до смерті передав своє благословення представникам місійного товариства “Думки про віру.”

Починаючи з 1979 року це місійне товариство розпочало активну діяльність з відновлення знищеної комуністичним режимом Церкви, водночас сприяючи, як і їхні попередники, українські лютерани, справі відродження української незалежності.

З часу проголошення незалежності України громади УЛЦ постають в Києві, Львові, Тернополі, Кременці, Запоріжжі, Севастополі (єдина велика українська церква в Севастополі), Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі, інших населених пунктах України, сповідуючи Євангельську Правду і повторюючи приклад отця Теодора Ярчука та інших отців Церкви. В 1996 році офіційно зареєстровано Єпископат УЛЦ. Церква продовжує давні євангельські традиції проповідництва і відродження української духовності. В Українській Лютеранській Богословській Семінарії Святої Софії, що розташована в м. Тернополі, здобувають вищу богословську освіту молоді пастирі, майбутні провідники церкви. Церква не бере участі в політичному житті країни, але через відродження духовності, освітню та гуманітарну діяльність сприяє утвердженню демократичної української держави.

Українська Лютеранська Церква також має добрі взаємини із іншими конфесіями, що діють на території України. Вона є членом Всеукраїнської Ради Церков. Як член цієї Ради і поборник свободи віросповідання, а також в знак пошани до віри греко-католиків та римо-католиків, Українська Лютеранська Церква виступила на підтримку візиту Папи Римського Івана Павла II в Україну. 24 червня 2001 р. Єпископ УЛЦ В. Горпинчук мав зустріч у складі представників ВУРЦ з Главою Католицької Церкви під час його візиту в Україну.